Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Розвивають в Україні кінний туризм. Історія «Скарбової Гори» – справжнього ранчо за 25 км від Львова

За підтримки Добродіїв

Опубліковано

В Україні так звана культура коней, на відміну від інших країн, розвинена доволі слабко. Тому й осередків кінного туризму у світі значно більше. І все ж у нас є особливе місце за 25 кілометрів від Львова, у селі Лопушна. «Скарбова Гора» – один із центрів конярства, де щороку влаштовують унікальні кінні походи. Приїхати сюди можна і просто для відпочинку чи знайомства з тваринами. Власник ранчо Остап Лунь радо зустріне вас у своєму домі, покаже господарство та почастує унікальним смаколиком.

Остап Лунь

Власник гостьового ранчо «Скарбова Гора» у селі Лопушна Львівської області

Душа до коней лежала ще з дитинства

Я народився у Львові, там же закінчив факультет міжнародних відносин. Працював у компанії, яка займалася технічними мінеральними добривами. Потім протягом 16 років був торговим представником підприємства, що займалося побутовою технікою. Згодом очолив велику швейну компанію, а пізніше став агентом закордонних фірм із розміщення швейних замовлень в Україні. Мав власну швейну компанію. А тепер маю лише ранчо.

З конями я познайомився ще в дитинстві. Мої батьки – львів’яни, але іноді ми їздили в гості до рідних у Карпати, і там були коні. Мене дуже тягнуло до цих тварин, я постійно проводив із ними час, намагався на них вилізти, падав. А в підлітковому віці кілька місяців навіть займався в секції верхової їзди. Утім так склалося, що довгий час я не мав жодного стосунку до коней. Приблизно до 35 років, коли випадково знову сів на коня – і вже не зліз.

Є особлива магія в тому, як величезна тварина, в рази сильніша і швидша за людину, якось погоджується везти когось на своїх плечах. Це незвично, але водночас дуже захопливо. Напевно, кожен, хто хоча б раз спробував їзду верхи, запам’ятовує це відчуття назавжди. Мабуть, саме це мене і захопило. До того ж, це чудовий вид спорту.

Не вірив, що дитяча мрія може здійснитися

Я ніколи не думав, що матиму власне ранчо. Це було навіть не мрією, а казковим уявленням. У 2009 році я пішов у кінний похід у польські Бещади з чоловіком, який мав у цьому чималий досвід. Побачив, що людина може не лише їздити верхи для задоволення, а ще й жити у цьому середовищі – заробляти та забезпечувати свою сім’ю. І це, напевно, був перший випадок, коли я подумав: «А, може, і я міг би зробити щось таке?».

Після цього я пішов у ще кілька кінних походів, а згодом волонтерив на одному ранчо, щоб подивитися, як все влаштовано. Усі навколо вважали це дивним захопленням. Родині та друзям подобалася ідея будівництва власного ранчо, але мало хто вірив, що це справді можливо. Навіть я в цьому дуже сумнівався. Перш за все, на це потрібно було чимало коштів. По-друге, після переїзду з міста в село я був класичним дауншифтером. Ніхто не уявляв, як від цього зміниться наше життя: ані я, ані моя родина. Та потрошку з’явилися інші пріоритети, я почав жити в гармонії з природою. Почав отримувати задоволення від фізичної праці. Зрештою, з ідеєю створити власне ранчо мене підтримала дружина.

Фото: Skarbova Gora / Facebook

Почав шукати місце, де було б реально утримувати більш як кілька коней, ходити в кінні походи, тренувати тварин та займатися верховою їздою з усіма охочими. Таку локацію я знайшов у селі Лопушна, що за 25 кілометрів від Львова. Сьогодні ми живемо тут із родиною, і тут же маємо власне ранчо, яке назвали «Скарбова Гора». Спочатку у нас було лише дві комірки для коней. Поступово я збудував помешкання для сім’ї та великий гостьовий будинок із конюшнею. І так потроху все почало розвиватися й отримувати обриси господарства.

Кінну справу опановував самотужки

Моїм першим конем був великий чорний жеребець на ім’я Трістан, якого я купив дворічним. Він був слабко об’їжджений, тож фактично я і сам вчився, і його навчав. Для того, щоб виховати коня, треба дуже багато знань. Я дивився навчальні курси, підглядав, як працюють інші люди. І з часом почав, як я це називаю, розуміти мову коней. Увесь цей процес навчання і комунікації з твариною – фантастичний і цікавий.

Потім з’явилася друга кобилка – Грудка – гуцульської породи. Я придбав її на Закарпатті, аби проводити заняття іпотерапією з дітьми. Це невеликий коник, яким зручно керувати. Третьою кобилкою стала Латка. А згодом з’явилися Лунка, Кептарик, Романтика, Хаскі, Геге, Істина та Дим. Максимально в один період на моєму ранчо перебували 11 тварин.

Фото: Skarbova Gora / Facebook

Зараз Трістан є лідером нашого табуна, він вожак. Грудка живе у моїх друзів в Чернівецькій області, вони разом ходять у походи. А ще двоє наших коней мешкають у Багатопрофільному навчально-реабілітаційному центрі Святого Миколая, який розташований у Брюховичах. Там фахівці займаються з ними іпотерапією для дітей. Зрештою, саме для цього ми їх вирощували та тренували.

Верхова їзда лікує діток із ДЦП

Іпотерапія – це метод лікування за допомогою коня, корисний, зокрема, дітям із дитячим церебральним паралічем (коли вони не повністю контролюють свої рухи та м’язи). Якщо таких дітей посадити на коня, певні м’язи, які до цього були напружені, на підсвідомому рівні починають розслаблятися, а ті, що були розслаблені, – напружуються. Така лікувальна їзда верхи дуже часто дає позитивні результати. Адже для того, аби втриматися на спині тварини, потрібно синхронізуватися з її рухом. Ви починаєте балансувати й, грубо кажучи, не падаєте. У цьому й полягає метод реабілітації.

Також іпотерапія впливає на підсвідомість людей. Це те, про що я казав: здається фантастичним, що величезна тварина тобі або підкоряється, або з тобою співпрацює. Повірте, ви сядете на коня, і всі ваші проблеми відійдуть на другий план. Ви будете сконцентровані на тому, що зараз відбувається між вами та цією твариною. Цей метод – чудесний. У певних країнах він взагалі вважається методом лікування, а у вишах відкрили окремі кафедри іпотерапії.

Фото: Skarbova Gora / Facebook

Певний час я займався іпотерапією у Львові, з нашими пацієнтами поруч завжди був професійний реабілітолог. Ми надавали нашого коня, якого певним чином фізично й емоційно готували. Зараз ми вже не у Львові, тож займатися цим методом лікування не можемо, адже не маємо поруч спеціаліста.

Сьогодні практично на кожній конюшні кажуть, що займаються іпотерапією. Але це роблять люди, які абсолютно не розуміються в фізіології. Насправді ж кожен випадок людей з інвалідністю – унікальний, і до кожної людини потрібно знайти особливий підхід. Але, як я вже казав, ми надаємо своїх коней реабілітаційному центру в Брюховичах. Звичайно, батьки діток з інвалідністю можуть приїхати до нас разом зі своїм реабілітологом, і ми надамо для іпотерапії нашу тварину.

Наші тварини звикли подорожувати

Зараз на нашому ранчо шість коней і віслюк. Тварини ходять у кінні походи на довгі кількаденні дистанції. Це моє хобі й те, заради чого я займаюся цією справою. У травні та жовтні ми групою їздимо в кінні походи на 3-4 дні. Ночуємо просто неба. Тварини завжди мають, що їсти, адже довкола трава, і ми теж їмо, бо напхали із собою повні торби. Ось так і подорожуємо. За один триденний похід проходимо 100-120 кілометрів.

Читайте також: Піч з дровами й ліс навколо. Як «Хата-Майстерня» в селі на Прикарпатті рятує людей від міського шуму

Для коня це нормально і природно. Ці тварини від природи постійно рухаються. Якщо вони зараз не в поході, то все одно ці 30 кілометрів на добу проходять на пасовищі. Звісно, завжди є ризики небезпеки, тому в походи зі мною ходять вершники, які мають досвід у верховій їзді.

Люди, які ніколи не сиділи в сідлі, в такий похід не підуть. Це небезпечно як для тварини, так і для людини. Із конем треба вміти поводитися, бути готовим до різних ситуацій. Ця тварина від природи полохлива і може настрашитися будь-яких речей чи предметів, які для нас зовсім не лякливі. Тому треба бути готовим, вміти заспокоїти коня, заволодіти його емоціями. Для цього потрібні спеціальні навички та практика.

Приймаємо весілля, семінари та тренінги

Ранчо – це наш дім. Ми тут живемо, тут мешкають і наші коні. І дуже хочеться, щоб люди, які до нас приїжджають, розуміли, що це не база відпочинку, а наш дім, в якому ми радо приймаємо гостей. Ми маємо сім гектарів землі, де пасуться тварини, та великий сінокіс, де заготовляємо сіно коням на зиму.

На території є будинок, де мешкає наша родина, а поруч – великий гостьовий дім з камінною залою. Переночувати одночасно можуть 22 людини. Також маємо велику залу для різних заходів, де гості полюблять проводити семінари, тренінги та весілля. Для цього у нас технічно є всі умови. До того ж, тут дуже тихо, а навколо – лише природа. А ще в нас працює кафе, де зокрема можна скуштувати нашу фішку – бургер з м’яса дикого кабана.

Фото: Skarbova Gora / Facebook

Здебільшого до нас приїжджають родини з дітьми, адже малечі тут дуже комфортно та безпечно (якщо, звісно, не пускати їх коням під копита). Крім того, ми облаштували майданчик з іграшками – великий простір, де діти можуть набігатися й награтися. А ще вони можуть поспілкуватися з тваринами. Окрім коней та віслюка, на території ранчо живуть кози, собаки та коти. Тимчасово у нас мешкає степовий лунь. Ми взяли його з реабілітаційного центру, у птаха немає одного крила. Тож у нас є, чим зайнятися тим, хто хоче відпочити від міського шуму в гармонії з природою.

Кінь – не велосипед, який стоїть і чекає на вас

У нас можна навчитися їздити верхи. Та багато хто приїздить просто повозити дітей на кониках: посадити, поробити фотографії. Також до нас приїжджають на фотосесії. Одна година заняття з конем та інструктором коштує 500 гривень. Сертифікат на 10 занять – 4500 грн. Вартість ночівлі в кімнаті стартує від 1000 грн за добу. Приїжджати можна у будь-який сезон, але попередньо варто домовитися.

Фото: Skarbova Gora / Facebook

Гості можуть обирати не лише разове тренування, а й вчитися курсом. Ми вже маємо постійних відвідувачів, які регулярно приїжджають займатися. У мене працюють дівчата-інструкторки, які навчають базовим технікам поводження з конем. З ними можна їхати на короткострокові прогулянки. Важливо завжди записуватися на тренування заздалегідь. Бо багато людей собі уявляють, що «ми зараз приїдемо на “Скарбову Гору”, сядемо і поїдемо на коні». Вони не розуміють, що це не велосипед, який стоїть і чекає на них. Для того, щоб відбулося заняття, коня треба зловити на пасовищі, почистити, підготувати, підсідлати. І на місці обов’язково повинен бути інструктор, який буде вас супроводжувати.

Головне – «зростися» з конем

Із конем завжди слід бути дуже обережним. Тварина навіть ненавмисне може завдати шкоди людині – банально, встане копитом на ногу, і вже зламає п’ять пальців. Аби з ними якось співпрацювати та співіснувати, треба щонайменше знати правила поведінки та дотримуватися їх. В ідеалі – просто розуміти коней. Вони спілкуються якоюсь своєю мовою, кожен має індивідуальний характер та поведінку. Але якщо з ними проводити багато часу, то зрозуміти психологію тварини зовсім не складно.

Моя основна порада для тих, хто хоче вперше сісти на коня, – знайдіть хорошого тренера чи інструктора. Це досить складно, але ви відчуєте, як людина ставиться до тварини й наскільки професійно проводить заняття. Для того, щоб поїхати на коні, треба з ним «зростися», як я це називаю. Ви не зможете поїхати, якщо не синхронізуєте ваші рухи. Особливо, якщо ми говоримо про якісь алюри (види поступального руху коня), такі як рись чи галоп. Кроком ще можна посидіти, тримаючись двома руками за сідло. А далі треба балансувати, вивчати техніку, і тоді вже можна їхати.

Фото: Skarbova Gora / Facebook

Людина, яка їде верхи, використовує групу м’язів, яку в нормальному житті ніяк не застосовує. Тому для новачків спочатку це може бути складно. Але коли ви вже зрозумієте, як це все відбувається, коли ваше тіло звикне – ви відчуєте справжню насолоду. Це наче їзда на велосипеді: ви ніколи не зможете забути, як це робити, і завжди зможете сісти на коня й поїхати.

З ранчо відчув себе по-справжньому щасливим

Найбільше мене тішить, коли дорослі люди, які ніколи не їздили верхи, починають поводитися як діти. Вони просто шаленіють від щастя, для них це щось зовсім нове. Багато з тих, хто приїздили до нас просто покататися чи позайматися верховою їздою, згодом вирушали зі мною в походи. Вони кажуть, що це дуже крута штука. Ти йдеш на три дні, абсолютно відірваний від цивілізації, разом із конем. Ба більше, тварина замість тебе думає, куди ставити ноги, а ти в цей час можеш роздивлятися все навколо. 

Фото: The Ukrainians

Я не знаю, як я 35 років жив у Львові в квартирі. Щоранку, коли виходжу на поріг з горнятком кави, кажу собі, що я щаслива людина. Виявляється те, про що я колись мріяв, дійсно можливе. Просто треба багато працювати й не боятися змінювати власне життя. 

Розвиваємо «культуру коней»

Наступного року плануємо запустити два гостьових будинки для двох-шести людей. Тоді гості зможуть жити не лише в гостьових кімнатах у великому будинку, а й повністю окремо. На це зараз вже є великий попит. Будинки стоять збудовані, залишилося закінчити з ремонтом всередині.

У планах, як завжди, проводити кінні походи в жовтні й травні. Я хочу, аби більше людей брали в цьому участь. На жаль, в Україні культура коней, скажімо так, все ще перебуває на дуже низькому рівні. У нас вкрай мало людей їздять верхи, на відміну від мешканців інших країн. Тому й осередків кінного туризму у світі теж значно більше. Хочеться, щоб і наша держава розвивалася у цьому напрямі. Тому зараз думаємо над створенням організації кінного туризму.

Цей текст з’явився завдяки Добродіям та Добродійкам ШоТам – нашим читачам, які підтримують нас фінансово на щомісячній або одноразовій основі. Завдяки їхній підтримці ми можемо:
• безкоштовно рекламувати малий український бізнес;
• допомагати важливим громадським та волонтерським проєктам шукати однодумців;
• розповідати історії успіху простих українців.
Добродії мають можливість обирати теми матеріалів, які вони проспонсорували. А ми регулярно звітуємо перед ними про витрачені кошти. Хочеш більше позитивних змін в нашому суспільстві? Ставай добродієм ШоТам і допомагай нам підтримувати змінотворців!

Суспільство

10 українських науковців, які змінили світ своїми винаходами

Опубліковано

У кожній країні сховані невідомі історії великих винахідників, які своїм розумом і талантом прославили свою державу. Україна – не виключення. Щорічно наші вчені створюють чимало винаходів; однак вони змінювали світ і в минулому. Тому перед вами – 10 фахівців, чиї розробки вплинули на розвиток науки не лише в Україні, але й в усьому світі.

Редакція ШоТам присвячує цю добірку Дня науки, який цьогоріч відзначається в Україні 18 травня.

Ігор Сікорський

Перший проєкт гвинтокрила був розроблений українцем Ігорем Сікорським.

Цей київський авіаконструктор, який емігрував до США, запатентував свій винахід у 1931 році. Випробування гелікоптера розпочалися у 1939 році, а вже через рік Сікорський підняв свою машину у вільний політ. Перше замовлення він отримав від армії США. Згодом Сікорський став власником потужного концерну. Його компанія, Sikorsky Aircraft, створила 17 базових літаків та 18 гелікоптерів.

Крім того, Ігор Сікорський є автором легендарного літака “Ілля Муромець”, а також Sikorsky S-29-A (США). Він також розробив перший в США літак-амфібію.

Марина Вʼязовська

Нещодавно світ був вражений досягненням молодої української вченої Марини В’язовської. Вона розв’язала одну з найскладніших математичних задач сучасності, над якою вчені билися протягом кількох століть.

Її прорив має величезне значення для покращення корекції помилок у мобільних телефонах, інтернеті та космічних дослідженнях.

Федір Піротський

Федір Аполлонович Піроцький, український вчений, винайшов трамвай, який сьогодні є звичним транспортом у більшості міст Європи. Народився в родині військових лікарів і нащадків козаків. Закінчив Костянтинівський кадетський корпус і Михайлівську військову артилерійську академію, після чого служив у Києві.

У 1874 році він розробив проєкт машини змінного струму та систему передачі електроенергії через залізний дріт на телеграфних ізоляторах. В 1875 році на ділянці Сестрорецької залізниці Піроцький запустив вагони на електричній тязі, проклавши першу електрифіковану лінію. Через рік у Берліні з’явився перший трамвай за його схемою. Піроцький також розробив проєкт централізованої підземної електромережі та нові конструкції печей для різних потреб.

Ніна Мороженко

Сонце, найближча до нас зірка, приховує безліч цікавих загадок.

Українська астрономка і геліофізикиня, докторка фізико-математичних наук Ніна Мороженко присвятила своє життя вивченню його будови та процесів, які на ньому відбуваються. Її внесок неоціненний, адже все, що відбувається на Сонці, впливає на багато сфер людського життя. Вивчення Сонця дозволяє зрозуміти не лише майбутнє нашої цивілізації, а й те, що відбувається у космосі – на далеких зірках, до яких людство прагне дістатися.

Ніна Мороженко, авторка 56 наукових праць, першою у світі дослідила природу сонячних протуберанців, що дало старт численним науковим дослідженням геліофізиків з різних країн. Її робота проклала шлях до нових відкриттів у геліофізиці, впливаючи на глобальне розуміння Сонця і космосу.

Анатолій Малихін

Харківський вчений Анатолій Малихін розробив унікальний прилад “Біопромінь” для аналізу крові, присвятивши свою кар’єру його впровадженню в діагностику за новітніми методиками.

З 1972 року Малихін працює в Інституті неврології, психіатрії і наркології НАМН України, пройшовши шлях від нейрохірурга до завідувача нейрохірургічного відділення, яке очолював протягом 13 років.

З 1991 року він опублікував понад 100 наукових праць, монографій, методичних рекомендацій та отримав низку патентів. У період з 2000 по 2005 рік захистив кандидатську і докторську дисертації.

Аліна Романенко

Вона заснувала українську наукову школу онкопатології в уропатології та вперше розробила методи класифікації, ранньої діагностики і прогнозування передракових станів та ранніх форм раку сечостатевих органів.

Романенко запровадила в Україні сучасні методи діагностики нефрологічних захворювань і чоловічого безпліддя на основі пункційної біопсії. Вона також вивчила патогенез і терапевтичні підходи до лікування гострого гломерулонефриту та трансплантації донорської нирки.

Сергій Корольов

Відомий конструктор ракетно-космічної техніки, Сергій Корольов, став одним із ключових осіб, завдяки яким людство вийшло у космос. Незважаючи на складну долю та репресії, він зберіг свої напрацювання і з 1958 року очолив ракетну програму радянського союзу.

Під його керівництвом були здійснені революційні досягнення: запуск першої міжконтинентальної балістичної ракети, першого штучного супутника Землі, перший політ людини в космос і вихід людини у відкритий космос. На честь Корольова названо астероїд 1855 Корольов.

Валентина Радзимовська

Валентина Радзимовська, видатна професорка і докторка медичних і фізіологічних наук, відома як засновниця української школи фізіологів і біохіміків, а також активна громадська діячка.

Репресії радянської влади в 1930-х роках не завадили їй стати авторкою понад 60 наукових праць у різних галузях медицини, включаючи біохімію, патофізіологію, педіатрію, психоневрологію, фізіологію та фтизіатрію. Попри труднощі, у 1945 році вона емігрувала з України, спочатку до Німеччини, а потім – до США. Величезний внесок Радзимовської у вивчення туберкульозу та його лікування у дітей відомий всьому світові.

Йосип Тимченко

На початку кінематографа стояв український механік Йосип Тимченко разом з фізиком Миколою Любимовим, які ще за два роки до відкриття братів Люм’єр розробили “равлик” – скачковий механізм, що став основою для кінескопа.

У 1893 році в Одесі вже показували фільми, зняті за допомогою кінескопа, випередивши тим самим Люм’єрів. Але Тимченкові не вдалося запатентувати свій пристрій. Його кінескоп досі зберігається в запасниках політехнічного музею в москві.

Тимченко також був автором автоматичних метеорологічних, фізичних і астрономічних приладів, за які отримував нагороди на світових виставках. Він брав участь у створенні першої моделі автоматичної телефонної станції Фрейденберга.

Нана Войтенко

Нана Войтенко, професорка, докторка біологічних наук і нейробіологиня, керівниця відділу сенсорної сигналізації Інституту фізіології ім. А. А. Богомольця НАН України, присвятила більше 20 років дослідженню природи болю. Її робота спрямована на розуміння того, як виникає та поширюється біль в нервових системах людини.

Завдяки її роботі в лабораторії розроблено експериментальне лікування, спрямоване лише на клітини, що викликають больові синдроми. Крім того, Нана Войтенко активно популяризує науку через лекції на різноманітних заходах, таких як “Дні науки”, TED-x Kyiv 2013, та організацію “Тижня знань про мозок”.

Читати далі

Суспільство

Стали відомі найпопулярніші вакансії в ЗСУ: кого шукають найбільше

Опубліковано

Керівниця військового відомства Lobby X, Ольга Бандрівська, повідомила в ефірі Українського радіо, що протягом півроку кількість доступних вакансій до усіх військових підрозділів значно зросла. На даний момент на їхньому сайті публікується понад 3300 актуальних вакансій до всіх видів військ.

Кого потребують найбільше

“Якщо говорити про попит серед кандидатів, то останні кілька тижнів дуже популярні розвідники. Дуже багато заявок…

Але, насправді, не всі проходять відбір на першому етапі. Якщо ж говорити про інші вакансії, то це оператори безпілотників різного типу. Вони залишаються в попиті вже досить довго”, — зазначила Ольга Бандрівська.

Читати також: Як курсантка ВМС бореться зі стереотипами про жінок в армії

Зазначено, що попит на вакансії від військових підрозділів зріс серед категорій водіїв, ремонтників, майстрів, техніків, механіків, електриків — людей, які мають навички ремонту різноманітної техніки. Крім того, популярність вакансій у сфері медицини залишається високою.

За словами Ольги Бандрівської, основну частину аплікантів складають чоловіки віком 25-45 років, але також не рідкісні випадки, коли кандидатами є старші особи із військовим досвідом, які виражають бажання служити.

Нагадаємо, що стартує показ художнього серіалу про залізничників під час війни.

Фото: ВВС

Читати далі

Суспільство

Як курсантка ВМС бореться зі стереотипами про жінок в армії

Опубліковано

«Жінка на кораблі — до біди», «Прийшла шукати собі чоловіка». З такими стереотипами зіткнулась 19-річна курсантка Валентина. Дівчина взялась розвіювати міфи не тільки в стінах інституту, а й на міжнародних конференціях. Боротися із гендерними стереотипами дівчині допомогла Коаліція «Одещина 1325».

Про шлях юної курсантки — дивіться у новому випуску ШоТам!

Історія Валентини

19-річна курсантка ВМС розвінчує стереотипи, що жінки на кораблі – до біди. З мікрофоном у руках пояснює, що жінка може бути лідеркою у війську. А тепер ще й готується надавати психологічну підтримку військовим після полону.

Ще у дитинстві Валентина вирішила стати психологинею. А в юності захопилась військовою справою.

“Коли мені було 14, я остаточно вирішила, що хочу повʼязати своє життя з військово-морськими силами”, – розповідає дівчина.

Обʼєднання мрій

Тож коли прийшов час визначатись з професією, дівчина поєднала дві мрії. Валентина вступила в Інститут Військово-Морських Сил на психологічний напрямок. Вже в інституті Валя зіштовхнулась зі стереотипами щодо жінок. Їй говорили, що жінка не може займати керівні посади або прийшла шукати собі чоловіка. Розвінчувати міфи вирішила, обʼєднавшись із Благодійним Фондом ВМС України.

“Мене ще більш зацікавила психологія, і я захотіла співпрацювати з Благодійним Фондом [ВМС України] і досягати чогось більшого”, – відзначає вона.

Читати також: Відбудова Київщини: в області жителям нададуть допомогу на відновлення житла

Коаліція «Одещина 1325»

Згодом Валентина стала членкинею Коаліції «Одещина 1325». З 2022 року Коаліція впроваджує регіональний план дій на Одещині.

Коаліція «Одещина 1325» займається питаннями просування прав та інтересів жінок в умовах воєнного часу, також максимально увага спрямована на протидію насильству та інші питання, які, на жаль, дуже поширені в умовах сьогодення.

Громадська діяльність

Валентина виступила на конфренеції «Жінки. Мир. Безпека». Конференція проводилась за підтримки Українського жіночого Фонду.

“Я висвітлювала гендерні стереотипи жінок, які є у ВМС, та те як ми з ними боремося у нашому інституті”, – розповідає дівчина.

Завдяки Коаліції Валентина впевнена у тому, чим вона займається. Дівчина готується стати офіцеркою з морально-психологічного забезпечення. А тепер ще й вчиться надавати підтримку військовим.

“Я сподіваюсь надавати психогічну допомогу військовослужбовцям після полону, після ПТСР і після травматичних синдромів”, – відзначає Васентина.

На своєму курсі Валентина – не одна дівчина. Разом з однокурсницями вони впевнені, що жінок у війську має ставати тільки більше.

Після закінчення війни наша робота як офіцерів морально-психологічного забезпечення тільки розпочнеться, і попереду в нас ще багато роботи.

Нагадаємо про 10 брендів прикрас в традиційному українському стилі.

Читати далі